Історія селища Вільшана

Несе свої води невелика наша річечка... Минають роки, століття,  та не міліє маленьке джерело. Як і багато років тому, селяться на її берегах люди. Скільки їх було тут? Хто вони? Чим займалися? Багато подій завіяних пилом давнини пішло в небуття. Та вільшанці люблять свій край, не байдужі до його історії. Завжди знаходилися ентузіасти, які по крихтах складали літописи селища. Вільшана – дуже давнє поселення. І хоча в документальних джерелах нашу річку Вільшанку, як праву притоку Дніпра згадують лише в XII ст, археологічні дослідження доводять, що вже одинадцять-десять тисяч років тому на території селища жили люди, які полювали на мамонтів, скупчення кісток яких виявили в районі кутка Натягайлівка.

 8 тис. років тому територія сучасної Вільшани теж була заселена. Про це свідчать зібрані кремінні вироби епохи лісових мисливців з  луком та  стрілами.

На початку 5 тисячоліття до нашої ери величезні простори Євразії були заселені переважно мисливськими племенами.                   

На північно-східній межі землеробської культури виникла і проіснувала 1,5 тисячі років (поч. ІУ-ІП тис. до н.е.) Трипільська археологічна культура. У 1984 році на території селища Вільшани було відкрито поселення, де зібрані були цікаві знахідки, які дають уявлення про побут, і вірування давніх мешканців. Знайдено фрагменти глиняного посуду з мальованим орнаментом. На деяких черепках є виразні відбитки зерен пшениці, проса, ячменю, зроблені прадавнім майстром із певним магічним змістом.

Влітку  1997  року в  центрі  селища Вільшани  розпочалося  будівництво церкви, та роботи довелося тимчасово припинити. На цьому місці були проведені  стаціонарні археологічні дослідження виявленого тут трипільського поселення, яке проіснувало близько ста років (3 тис. -2900±50 р до н.е.) із якихось причин було  залишене давніми мешканцями. Тут маємо залишки двох жител трипільського часу - землянки та  глинотоптаного  будинку.  Можливо,  спочатку поселенці викопали нашвидкоруч землянку, а вже потім вимуровували дуже складну наземну споруду. Це будівля каркасно-стовпової конструкції, обмазана глиною з домішком полови. У спорудах і на дворищі було знайдено осколки посудин з чудово збереженим орнаментом, глиняні статуетки, рибальське грузило, кістяну проколку.

Із черепків вдалося частково скласти посудину, на якій попарно звиті змії спіраллю оповили все тіло гончарного виробу. Поруч із землянкою знайдений був набір первісного художника: кістяна палітра зі слідами фарби, шматки вохри. Про значний рівень культури наших пращурів свідчать зразки знайденої в землянці глиняної пластики. Це різноманітні статуетки від великих (уламок 25 см. фігури) до мініатюрних (З см. заввишки). І нарешті унікальна знахідка - портретна скульптура жінки, яка є одним підтвердженням учених-антропологів про належність трипільців до середземноморської раси. І хоча середземноморські трипільці
були безпосередніми предками слов'ян, але розповсюдження [на наших землях високорозвинутої культури з III тис. до н.е. залишило гіоітний сліду розвите наступних поколінь жителів нашого краю        :        

 У наступні епохи бронзи, раннього залізного віку люди також проживали на цьому місці,  про що свідчать знахідки зібрані на території і сучасної Вільшани.
Дуже цікавим у цьому плані є бронзовий скіфський наконечник (7-6 ст. до н.е. випадково знайдений біля трипільського житла. Скіфи любили селитися на залишках трипільських поселень. Прослідковані залишки скіфського городища в краю Вільшани в межах Івасевого хутора.                         

У 1984 році в селищі було відкрите директором краєзнавчого музею Гуріненком І.П. поховання доби раннього заліза. Його дослідження проводила кандидат історичних наук Ковпаненко Г.Т. Курган був розташований на північно східній частині окраїни с. Вільшани в районі кутка Новоселиця. На дні гробниці на дерев'яному помості лежав кістяк юнака віком 15 років. При похованому було знайдено знак вождя - золоту гривну як свідчення того, що покійник був спадкоємцем вождя, золоту шпильку - підвіску, сагайдачний набір з 92 бронзових наконечників стріл, кінську збрую, різноманітний посуд. Поховання визнані пам'яткою типу новочеркаського скарбу й датується VII ст. до н. е.       

Десь у ті часи на правому березі Дніпра зосереджувалися східні слов'яни, які на думку авторитетних вчених-істориків, як і їх прямі предки - анти, були корінним населенням регіону. Близько 14 великих племінних союзів заселяли землі України Білорусі та Росії. Найважливішими серед них були поляни, які жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. З часом ця територія стала серцевиною Київської Русі, найбільш розвиненої економічно процвітаючої держави тогочасної Європи. Найбільшого розквіту вона досягла за часів Ярослава Мудрого. З метою зміцнення держави князь завбачливо наказав будувати „городки по Русі..." Одним із них був острожок  території сучасної Вільшани (в межах хутора Незаможник), датований XI ст.

З уст в уста, з покоління в покоління передається вільшанцями легенда про походження назви селища. У ній розповідається, що дочці Ярослава Мудрого Ольші (Олісаві) належало поселення, яке називали острожок Ольші, тобто Ольшани, що вже за нашого часу трансформувалося у Вільшану.

З історії відомо, що 1240 року м. Корсунь та навколишні території сплюндрувала Монголо-татарська орда, а разом з тим було спустошене оборонне укріплення Ольшани острожок. Азіатські пришельці завдали Київській Русі нищів­ного удару, та благодатна наша земля не могла довго залишатися незаселеною.     Монголо-татарська навала ХШ-ХІУст., загарбання південноруських земель польськими, литовськими й молдавськими феодалами в ХІУ-ХУ ст. затримали консолідацію населення української народності. Та все ж поступово вона формується на всій території, яку посідає нині наш народ. Головним осередком складання української державності була Наддніпрянщина. У ХІУ-ХУ ст. особливо інтенсивно складається мова, територія, матеріальна й духовна культура.

     До цих часів відноситься перша писемна згадка про Вільшану. 1598 року вона згадується як містечко Ольшани. А на картах французького інженера та мандрівника Гійома Левассера де Боплана виданих у 1650 році Вільшана вже позначена як велике укріплене містечко.

Як свідчать "Сводные даные из записных книг" (розпис міст |Корсунського полку) у 1654 році у м. Ольшани було 838 дворів. На той час у козацькому городку нараховувалось  1 сотник, 1 отаман, 1 осаул, 626 козаків, 209 міщан без урахування їх жінок, дітей та стариків. Сотником був Кіндрат Свиридович. Окрім цього сотника  був курінний отаман, сотенний отаман як помічник Свиридовича, а ще наказний по призначенню і виборний військовий отаман як представник Запорозької Січі.

Про рід занять жителів Вільшани свідчать назви кутків: Буртки, Мазарня,  Парня, Валява, Воскобійників місток. Основним населенням були козаки - землероби. Козацька старшина, маєтні господарі та заможні реєстрові козаки мали свої хутори: Чмелівка (Чмель), Морозівка (Мороз). У першій половині ХУІІ ст. соціальне, національне і релігійне гноблення привело до вибуху народно-визвольної війни 1648-1654 рр. проти польсько - шляхетського панування. За час бойових дій кількість козаків Корсунського полку зросла до 5105 осіб. Полковому місту підпорядковувалося 18 містечок в тому числі й сотенне містечко Ольшани. Одним із видатних військових діячів того часу був наш славний земляк - вільшанець Максим Кривоніс. Шляхта називала його "гетьманом козацького народу", а в багатьох народних думах народ поіменовує його Максимом Ольшанським.

Історики звернули увагу на таку особливість: у польських джерелах початку визвольної війни ім'я козацького полковника Максима Кривоноса неодмінно згадується одразу після Богдана Хмельницького. Помер Кривоніс у кінці 1648 року. Над його могилою сам гетьман Богдан зі сльозами на очах мовив такі слова: "Курган твій, Максиме, розкидають вороги, але слава про тебе залишиться у віках..."

Так воно і сталося. Вдячні нащадки відтворили його героїчний образ в бронзі. Стоїть він край дороги в зелені дерев і розмаїтті квітів. Пам'ять про нього живе в піснях і легендах вільшанського краю, в серцях нащадків-земляків.

Закінчилася визвольна війна 1648-1654 рр. Згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р. Вільшана залишилися під владою Речі Посполитої . Магнати ще більше посилили експлуатацію у відповідь на яку з новою силою розгорнувся народно-визвольний рух. У складі гайдамацьких загонів вільшанці нападали на шляхетські маєтки, наганяючи страх на панів. 1742 року гайдамаки перестріли на шляху до Вільшани шляхтича В.Буяльського, забрали в нього гроші й закладного листа. Заворушення то притихали, то знову відновлювалися. Пани не почувалися безпечно. В середині ХУПІ ст. володарем Вільшани був магнат Ксаверій Браніцький. Щоб упокорити вільшанців 9 червня 1766 року до містечка прибуло кілька тисяч польських солдатів. Вони переслідували повстанців; зганяли людей на спорудження військових укріплень, грабували місто, Це викликало нову хвилю народного протесту. В архівних матеріалах є повідомлення:; про те, що жителі Вільшани, прихожани Свято миколаївської церкви просять єпископа переяславського Гервасія прийняти їх у свою єпархію І зобов'язуються завжди триматися православної віри (датовано лютим 28 дня 1766 року). На допомогу вільшанцям послано селянсько-козацьке військо, яке розташувалося табором неподалік м. Ольшани і мало на меті обороняти міщан на випадок примусу до унії. Збереглося також повідомлення кінця 1766 р., у якому ігумен Христинопільського монастиря (урочище Чернечо - Деречине) Корнелій Сорочинський повідомляв про селянське заворушення очолене Захарієм, у народі названим Харком. Він говорив: "Краще організувати повстання, як це зробив Хмельницький".

Ксаверій Браніцький бачачи непокору вільшанців, вирішив позбутися клопоту й продав містечко князеві Г.О.Потьомкіну за 2 млн. сріблом. А вже по смерті останнього у 1791 році Ольшанський ключ перейшов у власність до його небожа В.В.Енгельгардта, а пізніше до його сина Павла Васильовича. Сюди в 1828 році привела доля юного Тараса Шевченка, який прийшов у маєток по дозвіл на навчання в маляра. Та панський управитель забрав його в дворові слуги. Ось як пише сам поет в автобіографії: "Помещику Павлу Васильевичу Енгельгардту, только что наследовавшему достояние отца своего, понадобилсь расторопный мальчик, и оборваный школяр-бродяга попал прямо в тиковою куртку, в такие же шаровары и, наконец, в комнатные козачки,.." Спочатку Тараса хотіли зробити кухарем. Та з цього нічого не вийшло, і вже потім призначили козачком - панським прислужником і попихачем. Принизливою і ненависною була підліткові його лакейська служба. Та й саме слово "козачок" було образливе для нього, адже походило від гордого слова "козак" - вільна людина. Тим більше, що у самій Вільшані, де Тарас - підліток прожив рік у панському дворі, колись відбувалися події, які не могли не хвилювати уяву майбутнього поета. Пізніше в своїй поемі "Гайдамаки" він змалював події у Вільшані часів Коліївщини. Згадка про Вільшану є в його повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали".

У наше містечко приїжджав поет в 1843-1845 та в 1859 рр.                        '..

Понад 8 років у Вільшані жив, а потім уже будучи відомим художником, кілька разів відвідував її І.М.Сошенко, який сприяв викупу Шевченка з кріпацтва. Незважаючи на те, що пан Енгельгардт посилює закріпачення селян і панщину мусять вони відробляти 3-4 дні, капіталістичні відносини, що розвиваються вже в 1 пол. XIX ст., зачепили й містечко Ольшани. Тут діють вино курний, цегельний, поташний заводи. 1845 року поміщиками Браницькими, яким у той час належала Вільшана, був побудований завод по переробці цукрових буряків. Капітал в машинах цього заводу і все внутрішнє  обладнання вираховувалося у 48165 крб. 62 коп. Переробляв за рік (дані по 1847 р.) 9328 берковців буряків.                                                                                   

      Перед реформою 1861 року Браніцьким у Вільшані належало, 2754 десятини землі, а селянам (для порівняння) 2690 десятин. Після реформи вільшанці мали за одержану землю сплачувати на той час 4771 крб. 54 коп. протягом 49 років.

Та незважаючи на соціальну скруту селяни трудилися, примножували своє майно. Щороку 17 березня і 22 жовтня старого стилю у містечку Ольшани відбува­лися ярмарки, а щочетверга - базари. Мирно вживалися поміж собою православні, старообрядці, римо - католики, іудеї і лютерани. У містечку на кінець XIX ст. було 2 церкви, 2 синагоги, 1 однокласна міністерська народна школа (земська), 1 церковно - парафіяльна (приходська), у якій навчалося у 1917 році 69 хлопців та 37 дівчат. Крім того коштом земства і Браницьких 1895 року побудована лікарня, 1 казенна лавка, 4 заїжджих двори, 1 будинок для бідних.  ІЦе були у містечку 1 аптека, 1 фельдшер, 2 водяні та 5 кінного приводу млинів, 12 кузень.

На порі став XX вік. Час народних заворушень, революційної боротьби, соціальних змін.

Значно поглиблюється процес розшарування, селян. Нерівномірність розподілу землі, безробіття посилили невдоволення серед населення.

Під час революційних подій 1905-1907 рр. селяни відмовлялися працювати в панській економії. Активну революційну агітацію проводив Пащенко Лаврентій Єлисейович, який за участь у повстанні на броненосці "Потьомкін" був висланий з Одеси до рідного містечка. Його разом з іншими керівниками заворушень було заарештовано й відправлено аж на Вологодщину.

Нова біда прийшла на Україну - в липні 1914 року розпочалася Перша світова війна. За збереженими даними загинуло на її фронтах 39 вільшанців, безвісти пропав 21 воїн, а в полон до Німеччини і Австрії потрапило 25 осіб.

У жовтні 1917 року в Петрограді відбувся переворот, До влади прийшли більшовики. Лавина нових соціальних зрушень докотилася і до Вільшани. Уже в грудні було організовано ревком на чолі з Ковалем Г.С. Селяни пов'язували з новою владою надії на поліпшення життя. Та в березні 1918 року вулицями містечка застукали чобітьми кайзерівські солдати. Окупанти відновлювали поміщицькі землеволодіння, повертали їх майно, зруйнували 81 господарство.

    Влада міняється. Містечко захопили війська Петлюри. Потім влітку 1919 року прийшли білогвардійці генерала Денусіна. І всі ці зміни супроводжувалися збройними сутичками, кровопролиттям. Люди стомилися і прагнули лише одного -миру. Був створений загін на чолі з Шендриком Ф.Є, і знову статистика: у період 1918 – 1920 р. загинуло 36 жителів.

    У січні 1920 року у містечку було відновлено радянську владу. Вільшанці взялися за відбудову зруйнованого господарства. Було створено КНС у складі 50 членів, якими здійснено перерозподіл землі. Влітку 1921 року обрали сільську Раду, її очолив член КНС Костенко Г.С. У 1923 році Вільшана стала районним центром. Також у 1922 році було утворено колгосп "Червоний шлях", а до 1930 року було проведено суцільну колективізацію. Життя  стабілізувалося. Вільшанці власними   руками   створювали   свій   добробут.   Упорядковувалося   містечко, з'явилася електрика й радіо, розширилася лікарня, запрацювала середня школа, клуб, 2 бібліотеки. І хоча горезвісний Голодомор 1933 року приніс смуток і втрати майже в кожну родину, пережили й цю біду. На трьох кладовищах стоять сьогодні скорбні хрести як пересторога для живих. Ті, хто вижив після голодомору, не відали, що несе їм історія. А грізні події Другої світової війни були вже на підході. Перші похоронки полетіли з фінського та монгольського кордонів. За бої на Халхин-Голі одним з перших одержав орден Бойового Червоного Прапора фронтовий шофер вільшанець Мельниченко Дмитро Самойлович.

29 липня  1941 року опівдні вулицями райцентру Ольшани прогуркотів перший  фашистський  танк.  Так  почався  відрахунок  923   окупаційних  днів. Принесли вони в місто горе і сльози. Тільки на каторгу до Німеччини, було вивезено 619 чоловік.

    5 лютого 1944 року після тижневого бою бійці 1 і 2 Українських фронтів визволили Вільшану від окупантів. Тиждень тривали бої, які принесли багато руйнувань, забрали людські життя. До 1,5 тисяч жителів селища були мобілізовані на фронт, близько трьохсот похоронок одержали рідні загиблих. Пам'ять про солдатську доблесть увічнено в обелісках. Сьогодні, незважаючи на скруту економічну, сільська влада, школярі, намагаються доглядати їх належним чином. Небагато ветеранів залишилося в селищі. Та живуть вони оточені нашою шаною і любов'ю. Селищна рада, по можливості допомагає їм матеріально.

Бо це ж їх руками, руками вдів і ветеранів відбудували у післявоєнні роки Вільшану, відновили колгоспи, загоїли воєнні рани. Зробили все, щоб село знов було затишним і красивим, а люди - заможними. Уже в 1970 р. колгосп "Правда" мав прибуток у 3 млн. крб.

Події 90-х років жителі селища сприйняли з розумінням. 26 серпня 1991 року над Вільшаною замайорів державний синьо-жовтий прапор. Жителі активно проголосували за державну самостійність України.          

Не зважаючи на економічні труднощі, успішно працює СТОВ "Вільшанка", РТП, завод продтоварів. Активізувалася фермерська діяльність.             

Не можливо вмістити на кількох сторінках усю славну історію нашого древнього Вільшанського краю. Та забути, відкинути, знищити всього, що було і доброго  й  лихого  ми  не  маємо  права.   Відомий  український  письменник

М.Стельмах сказав: "Той, хто не пам'ятає минулого, не вартий майбутнього".

Історія Вільшани зібрана в експозиціях, в експонатах краєзнавчого музею (директор Гуріненко І.П.), вивчається на уроках народознавства в місцевих школах, живе в сімейних реліквіях, переказах.

А ми, ті, хто творить сьогоднішній день, розуміємо, що з часом він теж увійде в історію. І від нас залежить, як оцінять нас нащадки, який спадок, духовний і матеріальний, ми їм залишимо.                                      

ШЕВЧЕНКО І ВІЛЬШАНА

Генії належать людству. Та все ж кожен із них насамперед є сином свого народу, сином землі, яка його народила дала крила й снагу для  високого польоту .

   Шевченків край... Земля безсмертного Тараса... Так в Україні називають, сучасну Черкащину. Тут в селі Моринцях, у родині селянина –кріпака народився великий поет і художник, духовний батько української нації Тарас Григорович Шевченко. Тут пройшли його дитячі роки. Сюди, в рідний край, линув він думкою з чужини.,.

 На Черкащину Т.Г.Шевченко приїжджав тричі з Петербурга під час, своїх подорожей на Україну в 1843-1845,1845-1847,1859 роках.

  Жителі Шевченкового краю свято бережуть пам'ять про перебування тут великого земляка. Ще залишилося чимало будинків, де зупинявся і жйв Тарас. Шумлять вікові, дерева, так чи інакше пов'язані з його іменем, і досі служать людям криниці й джерела, з яких він тамував спрагу.

   Земля Черкащини, давши світові генія, прийняла його прах у своє материнське лоно. Як і заповідав поет його поховано над Дніпром, на високій горі, яку в народі називають Тарасовою.

 Хто хоче зрозуміти поета, писав великий Гете той повинен іти на його батьківщину. Стосовно до Шевченка ці крилаті слова набувають особливої значущості. Адже в світовій  літературі, важко знайти митця, котрий би так кровно був  зв'язаний зі своїм народом, як Шевченко

     Поет черпав силу духу й натхнення в славному минулому черкаської землі. Скроплена потом кріпаків, полита козацькою кров'ю, вона зростила не 0ДН(у когорту борців за щастя народу.

     Серед них сподвижник Северина Наливайка по селянсько-козацькому повстанню 1594-1596 рр. проти шляхетського гніту Матвій Шаула. На Черкащині зрів державний розум і полководницький талант Богдана Хмельницького. Із цією землею тісно пов'язана діяльність героїв народно-визвольної боротьби 1648 - 1654 р.р.  Івана Богуна, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка. Черкащина була, центром гайдамацького повстання, відомого під назвою Коліївщина, якому Шевченко присвятив поему  „Гайдамаки”.

 Благословив  Бог і нас народитися в цьому чудесному куточку України. І якщо Моринці - колиска великого поета, Карелівка (теперішнє Шевченкове) – перший життєвий навчитель, то у Вільшані вперше відчув він, що то значить - бути підневільною кріпацькою душею.  Щоб вияснити обставини перебування Тараса у Вільшані, звернемося до спогадів його друзів-сучасників, записів самого поета.

О.Лазаревський у «Матеріалах до біографії Т.Шевченка» в березні 1862 року писав: «Відчуваючи пристрасть до малювання, Шевченко подався в Хлипнівку, яка славилася своїми малярами. У одного з них Тарас поселився й прожив біля двох тижнів на випробуванні. Хлипнівський маляр знайшов його здібним до свого малярства, але боячись бути відповідальним, що тримає поміщицького хлопця без дозволу, порадив Шевченку добути спочатку потрібне посвідчення. Тарас пішов у містечко Ольшани, де жив управитель Енгельгардта Дмитренко, і став просити дозвіл на проживання у хлипнівського маляра. Тим часом Дмитренко, розговорившись із хлопчиком і помітивши його кмітливість, замість видачі посвідчення взяв його в число своєї прислуги».

     Отак Тарас - підліток потрапив до пінського двору в Вільшану, Як свідчать архівні записи, останні роки свого життя поміщик В.В.Енгельгардт провів у Вільшані, де в нього був «... великий дерев'яний будинок з тінистим парком, псине полювання й оркестр, для розміщення якого побудований був цілий ряд будиночків, що виходили на базарну площу. напроти поміщицького будинку».

Після смерті старого поміщика його синові Павлові Васильовичу який тільки-но успадкував добро свого батька, знадобився кмітливий хлопець і обірваний школяр – сирота попав у кімнатні козачки.                                              

У біографії Шевченка 1862 року писалося, що поміщик П.В.Енпельгардт, як істинний аристократ, бажав мати спеціально підготовлену двірню: кучери» форейтора, лакея, конторщика, кімнатного живописця. Дмитренко мар набрати з селянських дітей з десяток хлопчаків, годних до згаданих посад. Єдиним розчерком пера забрали в батьків; дітей, і не всі вони, подібно Тарасові, були сиротами. Припровадили їх в центральну садибу поміщика містечко Ольшани. Розподілили їх при панському дворищі. Тарас  попав у кухарчуки: чистив посуд, носив дрова, виливав помиї.,. Така робота була противна Його природній схильності до малювання. Проте пристрасть до картин і книг не покидала хлопця ніколи.

Коли закінчилося випробування майбутньої двірні, складений був список із визначення можливостей і схильності кожного з них, Тарас у цьому спискові був записаний як придатний на кімнатного живописця.                                  

Як бачимо, спочатку Тараса хотіли зробити кухарем. Та з цього, нічого не вийшло, і його вже потім призначили козачком-панським попихачем         прислужником. Принизливою і ненависною була підліткові його лакейська служба. Та й саме слово козачок було образливим для нього. Адже походило воно від гордого слова козак вільна людина, воїн. Тим більше, що у самій Вільшані, де Тарас - підліток прожив рік у панському дворі (1828-1829рр.), колись відбувалися події, які не могли не хвилювати уяву майбутнього поета. У народно-визвольній війні проти польського панування вільшанці хоробро билися під проводом свого земляка козацького полковника Максима Кривоноса. Цей народний герой народився у Вільшані. Драматичні події відбувалися в містечку під час гайдамацького повстання. У червні 1766 року і сюди кількатисячний загін польської шляхти, яка жорстоко розправилася з населенням, пограбувала місто. Події у Вільшані часів Коліївщини Шевченко змалював у поемі „Гайдамаки” :

Мандрували гайдамаки Степами, ярами

А за ними й Галайда з дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,                           

Вербівку; у Вільшану
Приїхали...                                

Події, описані в поемі, мають під собою історичну основу. Так у книзі В.Антоновича «Про козацькі часи на Україні» читаємо: «Того часу весь народ був страшенно розлютований релігійними переслідуваннями поляків. Два роки перед тим уніати вкупі з Польським урядом заходилися вельми жорстоко привертати православних на унію. 1766 року у Вільшані зібралася духовно-уніатська комісія, яка за допомогою польського війська люто розправилася із православними: багато православних священиків і парафіян покарано на горло і взято на муки. Як поляки й уняати знущалися над православними, можна бачити із твору Шевченка «Гайдамаки». Розповідь Шевченка про вільшанського титаря не фікція, а правдивий факт.

Згадка про Вільшану є також у повісті Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали” У наше містечко приїжджав поет в 1843-1845 та 1859 роках.

      Ми горді тим, що й нашою Вільшаною прослалися стежки, якими ходив Тарас Шевченко. Приємно, що великий поет згадував її багатьох своїх творах. А вдячні земляки не забувають Великого Кобзаря. Його іменем названа центральна вулиця Вільшани, а. на місці колишнього панського Маєтку встановлено пам'ятний знак.  

                     МАКСИМ   КРИВОНІС

Максим Кривоніс - «перший полковник Богдана Хмельницького» і найближчий його ,соратник - увійшов в історію насамперед як видатний полководець, один, з героїв визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Про його минуле збереглося, на жаль, дуже мало даних. Не дійшло до нас навіть справжнє прізвище народного героя. Ім'я Кривоніс Максим дістав за скривлений у боях із ворогами ніс. У народних думах називають його Максимом Ольшанським, бо народився він у нашому рідному містечку Вільшана, яке тоді називалося Ольшани. Сталося це десь наприкінці XVI століття. Його батьки працювали в панському маєткові. З молодих років гнув на панів спину й Максим. Як тільки в містечку з'являвся кобзар, хлопець вже й тут. Слухав їхні думи про тяжку долю поневоленої іноземними загарбниками України, про героїчну боротьбу козацтва з чужоземцями. Глибоко ранили ці пісні його вразливу  душу, викликали співчуття до знедоленого люду.

Одружився він з селянською дівчиною Тетяною, мріяв про особисте щастя... Але не так; збулося, як мріялося. Пан відібрав у нього невеликий шмат землі, і довелося Його молодій дружині йти в найми, а малому синові - пасти громадську худобу. Судилося Максимові пережити невдовзі ;ще одне горе: за невиконання повинностей на панському дворі   його   братові   слуги   магната   Вишневецького   викололи   очі.   Це переповнило чашу його страждань, і він залишив рідне містечко. Очоливши  один   із   козацьких  загонів,   він  жорстоко  мстився   польським  гнобителям за страждання народу, нападав на їхні, маєтки й нещадно громив.

Повстанці, очолювані Кривоносом, діяли досить активно: вони навіть захоплювали панські землі й ділили їх між собою.                        

 Налякана селянським рухом, польська шляхта вислала   проти козаків велике військо, яке розгромило повстання.    

Неабиякого значення він надавав і своїй розвідці. Його розвідники, серед яких були й жінки, доходили аж до Кракова, як свідчать документи, він мав навіть «апарат для розривання скель».

 Після визволення Бара Кривоніс прийшов до однієї з найсильніших фортець того часу - Кам'янця-Подільського, але Хмельницький відкликав його до основних сил української армії, яка готувалася до вирішального бою зі шляхтою.  У битві під Пилявцями 13 вересня 1648 року, що закінчилася розгромом польської армії, Кривоніс командував великим загоном, який непомітно пройшов у тил шляхетського війська, створивши загрозу його оточення.

Після бою він уміло організував переслідування ворога, котрий безладно рятувався втечею. У середині вересня він керував боями, визволяючи Старокостянтинів, де був тяжко поранений. Не одужавши як слід від рани, Кривоніс взяв участь у визвольному поході до Галичини. Під час облоги Львова він забезпечив штурм його найголовнішого укріплення - Високого замку, що був символом шляхетського панування над містом.

Наприкінці жовтня армія Хмельницького приступила до штурму Замостя. Однак хвороби у війську, виснаженість армії, нестача провіанту змусили гетьмана зняти облогу й підписати з Польщею перемир'я. У цей час у таборі
розпочалася епідемія чуми, яка не обминула й Кривоноса. По дорозі до Києва, в середині листопада 1648 року, Максим Кривоніс після тяжких мук помирає.
Поховали його з козацькими почестями. У широкому степові побратима насипали високу могилу. Прощаючись з Максимом Кривоносом, Хмельницький сказав: «Курган твій, Максиме, розкидають вороги, але слава
про тебе залишиться у віках.         

Пророчі слова гетьмана збулися: образ уславленого полководця оспівано в народних піснях, відтворено в художніх творах, шедеврах мистецтва. Це його погруддя стоїть обабіч нашої школи і ми що дня символічно звітуємо йому про свою любов до рідного краю, до України – неньки.

      Він  вічно   живий   у   пам'яті   народній .